-
Створено: 04 травня 2016
Скачать шаблоны Joomla 3.5 на русском.
Спортивные Joomla 3.5 шаблоны.
– Тьху, треба ж такому наснитися, – мовив спросоння чоловік.
Перевернувся на лівий бік у надії ще подрімати. Та заснути більше не міг. З думки не йшов сон.
А снилася йому Марійка. Це так він звав свою сусідку. А для всіх інших вона була Марією Григорівною, бо ж сьомий десяток розміняла. Як, до речі, й Іван.
Отож у сні Марійка йшла вулицею міста у туфлях на високих підборах та в новому гарному костюмі. Ще й волосся пофарбувала, зачіску зробила. Із сумочкою на плечі. Геть тобі міська фіфочка. Прогулювалася безтурботно. Іван окликнув її. Жінка гордовито повернула голову в його бік, привітно махнула рукою і пішла собі далі. А він стояв і розгублено дивився їй услід…
– Пішла, – сумно мовив чоловік.
І таку порожнечу враз відчув, ніби втратив дорогу людину. А чом і не дорогу? Адже Марійка була його першим коханням.
Гарна була дівкою. З чорною косою до пояса. А очі! Як гляне – обпече. Така глибина була в тих карих очах, що не одне серце в них утопилося. Сама ж була струнка, висока, з тонким станом. Йде вулицею, а хлопці мимоволі проводжають її поглядом. Така була вродлива, що у них дух перехоплювало і язик німів. Лише милувалися і зітхали.
Іван теж нітився, губився перед тією красою, та Марійка вміла вивести його з того стану. Варто їй було, заглянувши через паркан, скомандувати:
– Іванку, йдемо до клубу, – й він за декілька хвилин уже стояв біля її хвіртки.
– Іванку, а я гарна? – якось запитала його дівчина, коли вони разом поверталися з міста, де навчалися після закінчення школи.
– Гарна. А що?
– Просто мені один хлопець із групи освідчився. Написав цілого листа, в якому в коханні зізнався. Хочеш, почитати дам? – запитала і якось так дивно поглянула на нього. Та Іван відразу відвів погляд і мовив:
– Та не треба. Це ж тобі лист адресований. Негоже мені його читати.
– Ну, як хочеш, – усміхнулася і грайливо, махнувши перед ним сумочкою, прискоком поспішила до своєї хати.
А Іван стояв і дивився їй услід. Ніяк не міг зрозуміти: який звꞌязок між листом одногрупника та Марійчиною красою. Та невдовзі йому стало все втямки.
– Ти чув? Марійка заміж виходить, – першою принесла новину мати, яка ходила на посиденьки до сусідки. – Ех, Іване, таку дівчину упустив.
– Як заміж? Чому? – не міг зрозуміти син.
– Бо час прийшов, – засміялася Ганна і більше про це мову не заводила.
Перед весіллям Марійка декілька разів забігала до них, та все у справах до матері. З хлопцем лиш декількома словами перекинулася. У клуб більше не кликала, бо тепер мала з ким йти. На весілля запрошувала, та хлопець у цей час був на обласних змаганнях. Повернувся аж за тиждень. Зате батьки погуляли. Правда, потім чув, як говорили:
– І що Марія в тому Миколі знайшла? Із виду ніякий. І ростом не вийшов. Не те що наш Іван – і красень, і богатир. Хіба що Микола міський…
Тепер дівчина в село навідувалася зрідка. А Іван окине сумним поглядом сусідське подвірꞌя, зітхне мовчки та й прямує до хати. «Гарна ж ти, Марійко. Ох, яка ж гарна, тільки шкода, що тепер не моя», – не раз подумки повторював.
Час збігав швидко, хоча не так швидко загоював рани, та все ж… Якось в автобусі поруч з Іваном сіла дівчина. Розговорилися. Виявилося, що вона їде в їхнє село за скеруванням працювати в дитсадку.
– О, то це ж поруч із нашим будинком! – весело мовив юнак.
Того ж дня він провідав нову знайому. Допоміг Надійці прибрати в кімнаті, яку молодому фахівцеві виділив колгосп. А ввечері вони разом уже танцювали на дискотеці. І закрутилося колесо кохання. Навесні весілля відгуляли…
Іван вертівся в ліжку, не знаючи, що йому робити: вставати чи ще полежати. Радіо мовчало. Кіт звечора пішов на полювання чи на гульки, то й не ночував у хаті. Лиш годинник розмірено вистукував, відлічуючи час. А він, той час, збігав тепер, здається, ще швидше. Не зогледівся чоловік, як повиростали діти й подалися в місто. Там створили сімꞌї, народили їм із дружиною внуків.
Уже десять років минуло, відколи закрили в їхньому селі дитсадок. Стільки ж літ спливло відтоді, як старий став удівцем… Того дня перед дощем був сильний вітер. Такий, що позривав шифер із дахів. Декілька шматків шиферу впало і з приміщення дитсадка. Прямо на Надію. І залишився Іван сам. Спочатку не знав, куди себе подіти. Враз життя втратило сенс. Навіть у чарку почав заглядати.
А потім опанував себе. Якось допоміг місцевому фермерові, коли в того поламався комбайн. Швидко все відремонтував, бо добре знався у техніці. Тож почав той фермер запрошувати Івана до себе ремонтувати машини, у жнива брав працювати в полі. За роботою дні збігали непомітно. Важче було, коли повертався додому, в порожню хату.
А за декілька років до цього приїхала в село Марійка. На той час її чоловік знайшов собі молодшу і пішов із сімꞌї, а в Марійки важко захворіла мати, тому вона приїхала доглядати стареньку. Коли ж та померла, жінка залишилася жити в селі.
Бувало, вечорами вони сядуть на лавці і прогомонять дотемна. А коли Іван жнивував, жінка виглядала його, на вечерю запрошувала. А якось, згадуючи молодість, минуле життя, запитала:
– Іване, а я ще гарна?
– Та яка баба гарна у шістдесят пꞌять років? – засміявся.
А потім зрозумів, що бовкнув зайве, бо навіть у такому віці Марія залишалася вродливою. Здавалося, що роки торкнулися її лише краєчком, посіявши трішки зморщок та вкривши обличчя легкою втомою.
Можливо, якби він тоді сказав їй щось інше, то і склалося все інакше б. Може, залишилася б жінка доживати віку в селі разом з Іваном. А так покликали діти її до себе на зиму. Марійка і згодилася. Тільки, прощаючись з обійстям, так сумно дивилася на сусідську хату. Певно, господаря виглядала. А той заховався і потайки з кухні поглядав у вікно. Все чекав, коли машина поїде. Лише тоді вийшов на подвірꞌя. А за вечерею спересердя випив дві чарки горілки і почав лаяти себе:
– І чого ти такий дурний? Була б живою твоя покійна мати, вона знову б сказала: «Іване, ти таку жінку упустив!».
Затим і заснув. Декілька днів ходив як у воду опущений. Навіть схуд, бо апетит геть втратив. Та й підгодовувати не було кому. Одна думка гріла душу. Якось у розмові Марійка пообіцяла, що навесні приїде город садити. Тож тепер чоловік із нетерпінням чекав приходу тепла і весни.
Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК