0:00
0:00

Маршрутне таксі неслось трасою, а Іванці здавалося, що душа її летить попереду. Б’ється, ридає… Відтоді, як зателефонувала мама і повідомила страшну новину – в АТО загинув сусідський Іванко, – вже ні про що інше не могла думати.

 

 Росли разом, в один клас ходили, удвох співали на всіх шкільних і сільських святах, навіть імена схожі: Іван та Іванка. «Мартин і Одарочка – солодка парочка», – дражнився з них рябий Сергій. А ще в них обох були однакові очі – великі й сині, як морська вода. Як так могло бути, дивувало всіх. Вона чорнява – вся в тата, а Іванко білявий – на свою маму схожий, тільки-от очі не її.

Спогади витісняли один одного, а серце не хотіло вірити, що більше нема Іванка – Соловейка. Це ж вона назвала його так. З її легкої руки всі сільські жителі так зверталися до хлопця, шануючи його дар неперевершеного співу. Якось у школі на репетиції Іванко взяв так по-особливому високу ноту, що раптом усім здалося, що то тремтить срібний місячний промінь, а ним сиплються золоті кульки щастя в невидимі кришталеві келихи. Який голос був!.. Солов’їний…

Думка постійно натикалася на якісь ситуації, пов’язані з Іванком. Ось вони сидять на колоді в дальньому кутку саду, де лише бузина, калина та бузок. Світ залитий бузковим ароматом, а над усім тим владарює соловейко.

– Ти бачила коли-небудь зблизька солов’я? – озивався Іванко.

– Ні.

– Ходімо, покажу. Тільки тихо. Птах, коли співає, втрачає пильність і не помічає людей.

Хлопець легенько відхилив бузкову гілку, мов сценічну завісу, і перед очима постала дрібна, менша за горобчика, сіра пташечка, що сиділа на калиновій галузці. Голівка піднята, дзьоб розтулений… Іванко мовчки показав униз. Там, близько землі, сиділа у гніздечку ще дрібніша пташечка – солов’їха. Це для неї соловейко сипав сріблом, лив золото, ткав із місячного сяйва тонкі чари любові. Одне колінце, друге… Аж до сорока переливів. Іванко легенько відпустив гілочку, і вони безшелесно повернулися на колоду.

– Викине ячмінь колос – втратить соловейко голос, у народі кажуть. Саме тоді пташенята вилупляться. Ніколи співати – треба дітей годувати, – сумно мовив Іванко, шкодуючи, що не довгий час на співи в солов’я.

Маршрутка спинилася. Іванка спам’яталася і вийшла. Дівчина ступила у травневий розмай надвечір’я. Доходила до села, як десь у заростях озвався соловейко – спочатку несміливо, сторожко, а потім накрив Іванку своїм кришталевим переливом. Сльози котилися їй з очей, у душі складалися слова, звернені до того, хто вже ніколи не почує солов’їних рулад: «Іванку, соловейку наш, нащо залишив цих співаків? Отак і народжувалися голосіння», – подумала і пришвидшила крок. Травневий вечір розстилав свої росяні перли на траву, розливав тепло, настояне на конваліях.

У хаті нікого. Воно й зрозуміло: Іванкова мама сама виховувала сина, тепер їй потрібні підтримка і допомога. Зайшла до своєї кімнати. Переодягалась. У кухні з’явився тато, кахикнув і затарабанив каструлями на плиті. Щойно зібралася виходити до нього, як на порозі з’явилася тітка Катерина – Іванкова мама:

– Дмитре, Іванка більше немає – нема і потреби приховувати… Він – твій син. Тепер ти повинен це знати.

Тітка Катря зникла за дверима. У кухні, впустивши голову на стіл, ридав батько. Дівчина, вражена почутим, не знала, чи таїтися далі, чи виходити, і взагалі, як себе поводити, що казати. Вона сіла на край ліжка. Через товщу болю, сум’яття пробилася думка: «Так ось чому в нас обох ті сині однакові очі! Ось чому ми такі приязні були одне з одним! То, мабуть, голос крові. А татко теж добрий: між двох подруг блудив – розібратись не міг, шкодливий кіт!». Думка від батька метнулася до тітки Катрі: «Який біль клекотав у її серці… Щодень дивитися, як коханий леліє її подругу, а вона сама сина підніма. Набагато вродливіша за маму, а все життя на самоті, лиш для Іванка жила. Як же, мабуть, вона кохала, як відважилася переступити через людський осуд, дружбу… А тепер така біда». Думки народжували жорстокий, дикий душевний біль.

Наступного дня не відходила від домовини. Тримала холодну руку брата, ніби хотіла відігріти, повернути до життя. Виносили з хати – в селі ридали солов’ї, сипали на цю останню земну дорогу воїна свої кришталеві ноти, лили срібло напівтонів. Іванка не стрималася і заголосила на весь світ:

– Соловейку! Рідний брате, як ж тільки знайшла тебе, а ти пішов… Назавжди пішов.

Ридма ридало село, голосила мідь оркестру. Соловейки кутали той біль у крижмо найтонших, найніжніших звуків. Чистих, світлих, неповторних.

Лана МАЙ

Контакти

  • Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • www.life-tv.ua
Scroll to top