Літня гроза всю ніч ляскала громом та сліпила блискавками. Полоскала стомлену спекою землю так завзято, ніби намагалася змити з неї бруд усіх минулих віків. Аж над ранок заспокоїлась. Селяни виходили з домівок і сторожко роззирались, боячись побачити наслідки нічної стихії. І таки чимало збитків завдала буря: комусь дах шматками позривало, комусь дерева поламало, копички із сіном розкидало, а в дядька Степана, знаного місцевого садівника, майже третину молодих саджанців повикорчовувало. Довелося йому із самісінького ранку місити липку після зливи землю і знову все садити.

– Таточку, я допоможу! – улюблениця Стася була вже тут як тут.

– Дякую, моє сонечко. Я б і сам упорався, – лагідна тепла усмішка заховалась у пишних русявих вусах.

А після роботи усмак поснідали, і Стася вистрибом подалася до школи. Батько задоволено мружив очі, дивлячись їй услід.

– Розумниця в нас донечка, Олю, – звернувся до дружини. – Прокопович казав, що з неї будуть люди, і то неабиякі! Бо так тямить у навчанні, що інші й поруч не стояли.

– Не перехвали.

– Та ж не вигадую. Сам директор казав. Чи ж йому не вірити?

– А я кажу: не зуроч.

– Ну тебе, з твоїми забобонами! – розсердився Степан і пішов ремонтувати ясла в корівнику.

Капосна Зірка так гепнула рогом уранці, що й дошка відпала. Такий крутий норов має корівчина, достоту як і її господиня. Аж засміявся від тієї думки. Та чи не за пекучу вдачу колись покохав свою Ольгу? Інші парубки боялись навіть підходити до гостроязикої дівчини, а він наважився. Відтоді вже й не розлучалися… От і Стася в маму характером пішла. Також за словом до кишені не полізе. Щоправда, очі має такі, як у батька, – блакитно-сірі, великі, ущерть сонячним сяйвом налиті. І волосся Степанове – світле, мов вівсяна солома, і густе, як щит. Вродливу доньку мають. Чоловікові весь світ навколо неї крутиться. Але водночас не розпещує Стасю, змалку привчає її до роботи, щоб знала, як хліб і до хліба добувати. А донька й рада! І в саду, і на пасіці, і в городі – всюди за батьком, робота аж горить у руках. Іще й матері встигає допомогти в господарстві, до того ж навчається дуже добре. Степан пишається одиначкою, радіє і тішиться кожним її успіхом.

***

Стася чимчикувала стежиною поміж городами: так швидше вдома буде. Затрималась у школі, бо ще гурток був. Як же можна пропустити танці? Страх, як дівчина любить вальсувати! Шкода тільки, що партнер трапився такий недолугий, усі ноги їй повідтоптував. Ледь не плакала, коли просила Ніну Вікторівну, щоб не ставила її в пару з тим малим і вреднющим Сашком. Однак учителька лише сміялась і махала руками, мовляв, не треба вередувати, все добре. А яке ж там добре, якщо він такий неповороткий і недорікуватий!? Чого тільки на танці ходить? Мало того, що молодший від неї на два роки, то ще й нижчий за Стасю аж на півголови. Усі навколо аж вихилялись від сміху, коли вони танцювали. Ледь крізь землю від сорому не провалилась!..

Почула, що позаду хтось біжить. Озирнулась. Ото вже кліщ! Причепився. Сашко мовчки підійшов і висмикнув з її рук портфель.

– Я понесу, – тихо буркнув і почервонів.

– Обійдуся. Давай сюди, малюку, бо ще надірвешся, – шарпнула до себе й гордовито попрямувала додому.

Сашко ображено кліпнув довгими віями, враз зіщулився і чкурнув геть. Уникав відтоді навіть випадкових зустрічей із Стасею. А на танцях дівчині в пару став Юрко – високий чорнявий красень, від якого аж серце мліло в грудях…

***

Випускний рік закінчився. На урочистій лінійці Степан ледь не луснув від гордості за доньку-медалістку. Ольга щомиті за рукав сорочки смикала, щоб не гнув кирпу.

– Отямся, чоловіче! – сердито шепотіла йому на вухо. – Гідно тримайся на людях.

– Чого кипиш? Та я на весь світ ладен кричати, яку золоту дитину маю! – не зводив із доньки захопленого погляду, доки вона кружляла у вихорі випускного вальсу.

Стася умлівала в Юркових руках. Уже два роки зустрічаються, і від того кохання аж у голові паморочиться. Хлопець навіть пообіцяв, що разом поїдуть навчатися. Не могла дочекатись того дня…

А з натовпу школярів за їхньою парою стежили великі, вщерть налиті горем очі. Сашко щосили стискав кулаки, тамуючи біль, що розривав груди. Яка ж це пекельна мука! Отак стояти й спостерігати за коханою дівчиною в обіймах іншого. Та ще й такого завидного суперника. Сашко хоч і закінчив лише восьмий клас, але в коханні щось таки тямить. Бо лягає спати і встає з думками про Стасю. А вона з Юрка очей не зводить. Хіба ж той гідний такої красуні? Самовпевнений, пихатий, зверхній. Не буде Стася з ним щасливою. Надто вже він самозакоханий…

***

Навчання у столиці добігало закінчення. Стася ретельно готувалась до захисту свого червоного диплома. Знала вже навіть, де працюватиме в найближчому майбутньому. Юрко як почув, аж підскочив від радості:

– Ого-го! Яка ти в мене!

– Яка?

– Розумна. Не кожному щастить так улаштуватись. Науковий працівник – це вам не жарти…

А Степан, коли дізнався, де працюватиме донька, носом павутиння знімав зі стелі. Знову Ольга його під бік штовхала, щоб опанував себе. Та він і слухати не хотів. Кожному хвалився, що Стася у великій фармакологічній компанії не остання людина. Гляди, ще й до директора дослужиться…

У їхньому селі стареньку «Волгу» мав тільки колишній голова колгоспу. Тож коли Стася зупинила свою новеньку розкішну іномарку біля воріт батьківського будинку, збіглися мало не всі сільські жителі. А молода жінка легко випурхнула із салону, випросталась, привіталась і попрямувала до хати. Услід ішов Юрко з повними сумками в руках.

Життя пестило молоду сім’ю всіма принадами. Засмучувало лише те, що Стася ніяк не могла завагітніти. А все через те, що на першому курсі інституту зробила аборт. Юрко на тому наполіг. Мовляв, ще занадто молоді, нічим не забезпечені… Скільки разів шкодувала про той учинок! Та чоловік утішав:

– Не переживай ти так. Будуть у нас іще діти.

– Але ж лікарі сказали…

– Хто може знати заздалегідь? Тільки Богові відомо, – пригортав Стасю до грудей, і тієї миті відчувала, як усі страхи розвіюються…

***

Стасі було майже сорок років, як Юрко почав затримуватись на роботі, а згодом і взагалі припинив ночувати вдома. Тихо, стримуючи сльози, запитала, де він пропадає декілька ночей поспіль. Зірвався на крик:

– Де хотів, там і був! Чого ти киснеш? Не жінка, а кваша! Навіть дитину народити не спроможна.

Здригнулась. Ніби різонув по серцю тими дошкульними словами. Тремтливим голосом прошепотіла:

– Якщо маєш іншу, то йди. Не муч ні себе, ні мене.

Того ж дня він зібрав речі й назавжди зник зі Стасиного життя…

Жінка захворіла. Спершу неохоче, та все ж чіплялась кволими руками за тоненькі ниточки життя. Батьки не відходили від доньки ні на мить, підбадьорювали, як могли. А лікарі лише руками розводили від безсилля. Надії було мало… Та одного дня батько не витримав і рішуче сказав:

– Усе! Досить! Ми забираємо тебе додому. Це місто висотало з тебе всі сили, випило життя. А в селі одразу полегшає, от побачиш. Там саме садок молодий цвіте, той, що ми з тобою садили. Відпочинеш, сил наберешся.

Думала не довго. Зайшла у фірму. Поклала директорові заяву на звільнення. Той тільки спантеличено кліпнув, але врешті мовив:

– Одужуйте й повертайтесь. Такими фахівцями не розкидаються, а вас ми завше цінували. Тож двері компанії  відчинені, не забувайте про це.

***

Два місяці минуло відтоді, як приїхала додому. Ліки вже давно викинула в грубку, а разом із димом розвіялась і важка задуха безнадії. Потроху оживала, відроджувалась, набиралася сил. Щоранку зустрічала сонце в садку, босоніж ходила росяними травами, торкалась шорсткої кори дерев, пила дивовижний аромат природи й дихала на повні груди свіжістю світанків та вечорів, всотувала кожною клітинкою тіла звуки і барви, солодкий дух всіяної дрібним цвітом землі. Відчувала, як жага до життя поступово, краплина за краплиною, вливається в її змучені лікарняними крапельницями вени… Тепер вона знала, що все буде гаразд…

Тихий чоловічий голос назвав її ім’я так, ніби смакував кожну літеру. Озирнулась. Середнього зросту, кремезний, вродливий чоловік зазирав через паркан у їхній сад.

– Добридень, – привіталась.

– Привіт, Стасю. Не впізнала? Це ж я – Сашко, – усміхнувся весело.

Знітилась. Чомусь навіть почервоніла. Але враз дзвінко й весело вибухнула сміхом:

– А ти виріс. Тепер би вже залюбки потанцювала з тобою.

За декілька хвилин уже сиділи на лавочці під розлогою грушею і розмовляли, мов добрі друзі.

– Давно приїхала? – поцікавився Сашко, пильно вдивляючись у її бліде, змучене хворобою обличчя.

– Вже декілька місяців тут. А ти?

– Учора. Місяць відпустки. А в батьків роботи стільки назбиралось, що й за півроку не впораюсь. Не знаю, з чого й розпочинати.

– А помічників немає? Дружина, діти…

Опустив раптом голову і, не дивлячись Стасі у вічі, тихо мовив:

– Немає в мене сім’ї. Без кохання не створиш…

– Невже ніколи нікого не кохав?

– Кохав. Понад життя. І досі кохаю…

– А вона?

Він підвівся й пішов геть. Вражено завмерла. Ніяк не могла збагнути, чим образила. Весь день подумки поверталась до вранішньої сцени, і лише надвечір раптовий здогад блискавкою сяйнув у свідомості. То це ж він, мабуть, про неї говорив! От дурна! Ще й так випитувала, ніби глузувала… Що ж тепер робити? Хоча чи може стільки років берегти своє дитяче кохання? Мало вірилось… Але й досі пригадує його великі сумні очі, коли несподівано зустрічались у шкільних коридорах…

Пізно ввечері хтось тихо постукав у вікно Стасиної кімнати. Вийшла надвір. Біля порога стояв Сашко з величезним букетом червоних жоржин.

– Може, прогуляємось? – глянув у вічі, а їй здалось, що в душу зазирнув.

– Чому б і ні. Тільки накину кофтину, бо трохи прохолодно.

Стася і Сашко проговорили до опівночі. Згадували шкільні роки, сміялися, сумували. Так тепло було жінці біля нього, так добре…

Місяць пролетів, як день. Завтра Сашко їде. Чого ж так щемно в грудях від думки про те, що довго його не бачитиме? Звикла. Таким рідним став, близьким. Навіть більше, ніж того хотілося… Мов зараз бачить, як божеволіли в саду, виминаючи гарячими тілами пишні трави… А тепер у грудях ниє. І не від хвороби. Стася про колишню кволість уже й забула. Тепер заново на світ народилася, іншими очима поглянула навколо.

Але ж він їде… Обіцяв у вихідні навідатись. Не впевнена. Сумнівається. Її вже оманювали. Не хочеться знову… І від тих думок аж нудить. Воно й не дивно. Зранку ще й не їла нічого, бо шматок у горло не лізе.

– Ти щось дуже бліда, доню, – стурбовано почала зиркати мати.

– Трохи зле. Але то нічого, минеться.

Ольга якийсь час пильно вдивлялась доньці в обличчя, а тоді раптом аж скрикнула:

– Та ти ж вагітна, Стасю! Донечко моя, сонечко… Яка радість!

Неначе окопом облило з голови до ніг. Як вона одразу не здогадалась? Звичні для жінки дні мали настати ще два тижні тому. А вона й уваги не звернула…

Декілька днів шаленої круговерті, обстежень, аналізів. Мов на лаві підсудних – у кабінеті гінеколога.

– Вітаю. У вас буде дитина, – усміхнувся сивочолий лікар.

– Мені ж ставили діагноз непліддя, – почала ронити з довгих вій важкі краплі сліз радості.

– Жіночко, життя іноді робить такі викрутаси, що й пояснень не знайдеш. На все – воля Божа. То як, ставатимете на облік?

Сповнена щастя, кивнула головою.

Тиждень закінчувався. У п’ятницю ввечері Стасю розбудив стукіт у вікно. Накинула теплий махровий халат і вийшла з будинку. Сашко чекав біля порога – усміхнений, радісний, зі звичними квітами в руках і коробкою цукерок та пляшкою вина в торбинці.

– Привіт, – торкнулася вустами його щоки.

– Запросиш до хати? Хочу порозмовляти з твоїми батьками.

– Заходь.

Пройшли до кухні. Олена саме поралась біля грубки, викладаючи на ранок дрова. Здивовано глянула на несподіваного гостя, усміхнулась і погукала Степана. А за декілька хвилин на столі вже парував свіжозаварений чай і височіла гірка пирогів з яблуками в тарілці. Порозмовляли про те, про се. А тоді Сашко рішуче перейшов до суті:

– Усе життя кохаю вашу доньку. Тож прошу благословення на шлюб. Я не вмію гарно говорити, але основне, в чому впевнений, – кохатиму Стасю до скону.

Олена розчулено втерла сльозу, Степан рвучко обійняв спершу майбутнього зятя, а тоді Стасю.

– То коли плануєте весілля? – запитала Олена.

– Думаю, що швидше, то краще. Незручно довго чекати в моєму стані, – усміхнулась Стася і розчервонілась, мов маківка.

Сашко завмер, а тоді яскравий здогад промайнув його обличчям, і чоловік запитально зазирнув їй у вічі.

– Так, любий, я вагітна. У нас буде дитинка…

***

Побрались без зайвого галасу. Сашко повернувся в рідне село, відкрив власну столярну майстерню. Тепер виготовляє меблі на замовлення. Від клієнтів немає відбою, бо робить і якісно, і надзвичайно гарно. Звели новий просторий будинок, аби батьків не тіснити. Їм тепер багато місця треба, бо Стася вже вдруге вагітна. Лікарі кажуть, що двійнею. Старшій донечці Настуні вже три рочки. Сашко малу з рук не спускає, натішитись нею не може. А тепер іще більше щастя в оселі буде. Радіє Стася, милується своїм чоловіком. Він у неї найліпший. Таке велике серце має, що на всіх вистачить. І любові в ньому – не на один вік, а на три. Якщо не більше…

Ірина ЯСІНСЬКА