0:00
0:00

Перші промінчики липневого сонечка огорнули все навкруг теплом і ласкою. На листі дерев і квітів, на траві перламутром переливалась рясна роса. Соловейко в саду доспівував свої нічні  рулади, а десь неда­лечко закувала зозуля, розбуди­вши решту птахів, які враз привітали новий день різноголосим хором. Пахло ли­пою, трояндами, ліліями, які рос­ли в квітнику. Запах був таким чи­стим та ніжним, як і саме повітря. Природа насолоджувалась своєю красою, поки ще відпочивали і люди, і машини.

 

Юля прокинулась сьогодні вдосвіта. Вийшовши на поріг, мов зачарова­на, дивилась на цю не­повторну красу, вслухалась у веселий спів птахів. Боже! Як гарно і як добре! Потім спустилась у квітник, зрізала багато троянд і склала вели­кий букет. У її коханого чоловіка сьогодні день народження. Незабаром він прокинеться і піде на роботу, казав, що в нього сьогодні важлива ділова зустріч (отож мусить їхати навіть такого дня).

Жінка піднесла до обличчя чо­ловіка, який іще додивлявся останні сни, квіти і ледь стріпнула ними. Крапельки роси впали йому на обличчя, Віталій розплющив очі, усміхнувся щасливо і зворушено:

– От ти мене й умила заразом!

Після вітань обговорювали пла­ни на сьогодні. Віталій не любив святкувати день народження в ресторані, казав: «Це наче ти до когось на свято прийшов, а не ти гостей приймаєш». А вдома цього разу теж не хотів. Нещодавно посварився з матір’ю, і, якщо чесно, не надто хотів запрошувати її в гості, поки ще все не вляглось та не перетерлось, а не запросити не зручно, та вона й сама може прийти, живе ж неподалік, і знову зчинити колотнечу. Отже, виріши­ли відсвяткувати на природі, поїдуть до озера, запросять лише брата з дружиною, донечку візьмуть із собою – та й на тому все.

– Найважливіше, – сказав чоловік, уже прощаючись, – що майже весь день будемо разом.

Юля тільки щасливо усміхнулась у відповідь. Останнім часом вони й справді надто мало часу проводили разом. У Віталія – свій бізнес, а в Юлі – свій. Вона – власниця невеличкої крамниці в сусідньому селі. І товар треба привести, і розкласти, і простежити за всім. Та й хатня робота вся на ній. Бо у Віталія бізнес більший, вимагає ще більше часу та сил. Але сьогодні вони все ж будуть разом. Мугикаючи улюблені мелодії, Юля почала готувати всіляку смакоту до свята. Почала з улюбленого чоловікового салату «Олів’є», потім маринувала м’ясо на шашлики, пекла тістечка. Пташкою пурхала кухнею, робила все швидко й до ладу. Навіть не вірилось, що так було не завжди!

«Боже, дякую Тобі, що не дав скоїти мені помилку, а подарував нам з Віталієм іще один шанс на щастя, – молилась подумки. – Що дав мені сили пробачити і повірити йому ще раз. Не знаю, чи б змогла бути щасливою без нього».

Віталій був першим коханням Юлі, її першим і єдиним чоловіком, якому вона відда­ла і свою незайманість, і серце, і душу. А по­знайомились вони на Юлиному випускному вечорі. Віталій з другом при­їхали до них у село привітати сестру товариша із закінченням школи. Там він і побачив Юлю та закохався з першого погляду, вже тоді вирішив, що зробить усе, щоб ця вродлива юнка стала його дружиною.

Юлині батьки спершу поставились до Віталія насторожено і доволі неприязно. Чоловік був набагато старший за їхню доньку і не приховував намірів, що хоче одружитись найближчим часом.

– Донечко, та тобі вчитись треба, ти ж розумниця в нас, вийдеш заміж, діти народяться, не до науки буде, – бідкалась мати.

– А якщо він побавиться та й покине тебе? З чим залишишся? Без освіти, без роботи, – лякав батько. Але нічого не допомагало: ані крики, ані сльози, ані напучування. А невдовзі Юля приголомшила всіх новиною: «В мене буде маля». Щоб уникнути сварок, Віталій заб­рав дівчину до своїх батьків, обійшлися без ве­сілля і навіть без згоди її батьків.

Дівчина була привчена до всілякої праці, тож, незважаючи на вагітність, перебрала на себе і всю хатню роботу, і господарство, і город. А тут іще й свекруха занедужала, весь час лежить і стогне, а що болить – не каже. Юля біля неї ластівкою в’ється, а та лише бурчить. Віталій каже, щоб не звертала на це уваги, бо мати більше прикидається, ніж хвора, та Юля не вірила, навіть сварилась через це з коханим. Свекор полюбив невістку, як рідну, донею називав, а от свек­русі ніяк не можна було догодити: все не так робить, а коли попросить Юля показати, та тільки буркне:

– Мати за вісімнадцять років не навчила, а я що, маю на тебе час і здоров’я витрачати, яких і так не маю?

Юлині батьки, коли приїжджали, бо вже давно пробачили і доньці, і зятеві, звісно, все те бачили. Зрештою мати не витримала та й каже зятеві:

– Ти в мене забрав дитину, як сонце. Казав, що на руках носитимеш, а вона тут, у невістках, як у неволі, як у наймах. Шукай, хлопче, свій куток, тепер ніхто з батьками не живе. Немає грошей – бери кредит, пози­чай, а свій куток май. А ми, чим зможемо, допоможемо.

Навпроти через дорогу, лише за декілька обійсть, стояла недобудована хата, яку Віталіїв батько отримав у спадок від якогось старшого самотнього родича. Вирішили молодята довести все до пуття та туди переселитись. Але Настя, Віталієва мати, була категорично проти відокремлення і не те що жодної своєї копійки не дала, а й навіть гроші, які син щомісяця давав матері начебто на зберігання, відмовилась повертати. І хоч Віталіїв батько чи не вперше за життя полаявся з дружиною, на неї це ніяк не вплинуло. Звикла, що вона головна в оселі, і як не крути, а все буде так, як вона сказала.

– Хата велика. Або живіть з нами, або, будьте ласкаві, давайте собі раду самі, – сказала, як відрізала.

Віталій з Юлиними батьками взялись за роботу. Всі відпустки, вихідні тут проводили, Юлин тато власноруч виготовив вікна і двері, допоміг синові паркетом вистелити підлоги. Тож народження донечки мо­лоде подружжя святкувало вже у своїй (хай іще й не зовсім добудо­ваній) оселі. Всі були щасливі та раді, тільки свекруха ніяк не мог­ла з цим змиритись. У гості, щоправда, приходила, але завжди знаходила якісь недоліки та бурчала безперестанку.

Бізнес Віталія розвивався, вже незабаром чоловік купив авто собі та дружині, щоб та могла також відкрити свою, хай і невеличку справу. Жити б їм та радіти, але саме тоді, коли здавалось, що життя нарешті налагодилось, і розпочались проблеми. Віталій не те, щоб регулярно пив, але інколи в гарній компанії, траплялось, і перебирав міру. І коли повертався під мухою додому, мати одразу ж прибігала, за­бирала сина до себе додому та наставляла на розум, розповідала йому різну гидоту про Юлю, мовляв, ти у відрядження, а в неї вже й хтось ночує, буцімто і з тим її бачили, і з іншим… А інколи й сама чарчину-другу наливала та все буркотіла про хвойду-невістку.

Як відомо, вода камінь точить, отож почались ревнощі, образи, сварки, а потім і до бійки дійшло. Юлині батьки спочатку заб­рали до себе внучку, а потім і доньку. Юля одразу ж вступила на заочне відділення педагогічного інституту. Подала на розлучення і на аліменти. Віталій залишився сам у хаті і, коли пристрасті вщухли, а образа відступила, враз усвідомив, що накоїв, піддавшись материним нашіптуванням. А тут іще й друзі весь час докоряли:

– Що ти накоїв?! Таку дружину мав! І вродлива, і розумна, і кохала тебе, йолопа. Мати казок понавигадувала, а ти й повірив.

Сусіди, які теж полюбили привітну, завжди усміхнену та працьовиту Юлю і добре розуміли, хто розлучив подружжя, теж не раз дорікали чоловікові.

– Коли була в домі молода господиня, весь двір був у квітах, а тепер – у лободі. Чого ж мати не спо­ле? – запитували у Віталія.

І тільки мати, яка не хотіла ні з ким ділити ані сина, ані його чималих заробітків, і далі шпетила невістку на всі заставки. Та Віталієві вже спала полуда з очей. Зрозумів, що сам став на заваді своєму щастю, втратив жінку, яку кохав, друга, порадницю. Узяв із собою товариша та пішов просити пробачення в Юлі й удруге кликати її заміж.  

Батьки плакали і не пуска­ли доньку, та серцю не накажеш, Юля кохала Віталія, тож повірила йому ще раз.

Відтоді живуть, як пара голубів. Повна довіра, дружба, любов і достаток панують у їхній оселі. Всі за них радіють, лише свекруха ніяк не може змиритись, що її син, дурень, знову ту привів.

Не витримав Віталій тих щоденних маминих відвідин, знайшов гарний будинок на іншому кінці містечка, подалі від матері, щоб не втруча­лась у його життя. Але, щоб придбати нове помешкання, потрібно продати старе. Вже й покупця знай­шов. Пішов до батьків по докумен­ти на хату, а мати не дає. Каже:

– За документами, хата наша, і нічого ти не доведеш. Батько що, даремно там гарував з ранку до вечора?

Зчинилась сварка. Не стримався, обізвав матір скупердяйкою, то та вліпила йому такого ляпаса, що кров з носа пішла. Віталій аж за голову схопився:

– Та я краще в машині житиму і на край світу поїду, щоб подалі від тебе.

А матір тоді руки в боки і в крик на все подвір’я:

– Та щоб ти на тій своїй машині розбився, та щоб я твої кістки на лавці побачила…

Далі Віталій уже й не слухав, бо від образи в очах потемніло…

– Не треба мені від вас нічого, сам зароблю.

Крутиться тепер з ранку до вечора, складає копійку до копійки. Шукає всілякі замовлення, щоб швидше гроші зібрати. От і сьогодні на одне з таких поїхав.

***

Юля все приготувала до святку­вання. Всі страви – в кошиках, в авто – мангал. Брат із дружиною чекають, і вони з донечкою вже одягнуті. Озвався мобільник:

– Люба, я незабаром приїду, ще сім кілометрів – і я буду вдома, голодний, як сто чортів, отож завантажуйте все в машину, зараз буду, – почула Юля коханий голос. А за десять хвилин – іще один дзвінок. Незнайомий чужий голос повідомив, що Віталієва автівка розбилась на мосту і горить. Далі жінка вже не слухала, миттю завела свою машину і, нічого не пояснивши спантеличеним гостям, рушила.

***

Юля мало що запам’ятала з того, що тоді відбувалось. Побачила лише, що біля мосту на траві сидів приятель Віталія і тримав на колінах закривавлене тіло її чоловіка, а поруч лежала відірвана рука. Лікарі понад годину приводили жінку до тями, а потім вкололи їй снодійне та заспокійливе, і Юля знову провалилась у темряву.

Чому Віталієве авто вдарилося в огорожу моста і вибухнуло, так і не вдалось з’ясувати. Розповідали, що над місцем трагедії вітер розносив доларові та гривневі купюри, то хто їх зібрав, теж невідомо, принаймні молодій удові «добрі» люди не повернули ані копійки.

***

На похорон прийшло чимало людей, приїхали Віталієві друзі, колеги, партнери. Видно, доброю людиною він був, якщо прийшло попрощатися з ним стільки людей, що було заповнено весь двір, усі вулич­ки навколо. Похоронна проце­сія розтягнулась на сотні метрів. Попереду несли багато вінків і кошики з квітами. Тільки-от Віталій цього вже не бачив, не бачила і Юля, від якої не відхо­дили медики зі «швидкої допомоги». Юлин батько, обхопивши голову ру­ками, не приховував сліз. Бо полюбив зятя, як рідного сина, і дуже радів, що діти помирились. І тепер, приголомшений раптовою страшною смертю, все запитував уголос:

– Господи, за що ж моїм дітям така кара?!

– За що? – не втрималась одна із сусідок. – За Настин язик. Усі чули, як вона рідного сина проклинала за декілька днів до його смерті. Та так, що кров у жилах холонула. А материнське прокляття має страшну силу. Хіба матері можна клясти власних дітей?

А тим часом сама Настя стояла на воротях, зустрічала всіх, хто прийшов на похорон, розповідала про своє горе і ховала в торбу гроші, які давали люди для вдови та її маленької донечки.  

…Поминальний обід замови­ли на двісті осіб, і ще довелось доставляти столи. Сумне то було частування, люди дивились на згорьовану, аж почорнілу від туги Юлю і теж витирали сльози. Віталіїв батько сидів напівпритомний, тримав у руках рамку зі світлиною сина, гладив її спрацьованою рукою і навіть не витирав сліз, що котились щоками.

А Настя взяла в руку чарку і пішла попід спини людей запрошувати до частуван­ня. Хтось з Віталієвих друзів не втримався і сказав їй:

– Тітко, у вас син помер. Ви ж мати, а не тамада…

***

На щастя, в житті таке трапляється нечасто, можливо, таких випадків одиниці, бо навіть зозуля не співає, а кує, згукує своїх діток, яких не вміла висидіти і вигодувати. Всі пташки співають, а вона, бідолаха, кує і кує.

Ще багато неприємностей Настя завдасть невістці та внучці. Роками судитиметься за будинок, урешті-решт, нещасна вдова з дитиною-сиротою залишать його, і доведеться їм винаймати житло. Юля ж продовжить чоловікову справу, колеги і партнери допоможуть їй оволодіти всіма навиками в цьому нелегкому бізнесі. Бо треба було Юлії віддавати гроші, які згоріли в машині, рос­тити доньку, а ще хотіла встановити гарний пам’ятник на могилі коханого чоловіка.

Та нема вже того пам’ятника, у свекрухи піднялась рука зруйнувати його, бо начебто завеликий і виготовлений негарно. Стара жінка й далі зводитиме наклепи на Юлю, не подарує навіть краплинки тепла та любові своїй онучці, кровиночці свого сина. І навіть мертвого Віталія не захоче ні з ким ділити. Зробить огорожу на могилі та казатиме чоловікові:

– Тут, біля Віталія, моє місце, лише я тут лежатиму, а тебе нехай ховають там, в іншому кінці цвинтаря, коло твоєї рідні.

Не знаю, що керувало цією жінкою – любов, ненависть, ревнощі, жадоба, але коли тепер чую від молодих мам слова, нехай навіть сказані жартома: «Мій синочок тільки підростає, а я вже ненавиджу свою невістку!», внутрішньо здригаюсь.

Та ж і для вас хтось синів народив, виростив і чоловіками вони для вас добрими стали, то навіщо ви вже тепер налаштовуєте себе проти того, кого ваша дитина колись кохатиме? Тож чому не прийняти їх за рідних, не любити їх, щоб було добре нашим рідним дітям, заради яких ми й живемо на цьому світі?

Ольга МАКОВЕЙ

Контакти

  • Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • www.life-tv.ua
Scroll to top