Прожили Опанас із Мартою понад півсотні літ разом. Для когось це, мабуть, чималі роки, а для них, як день, промайнули. Здається, ніби вчора були молодими, а вже он і правнуки в гості навідуються. І коли той час минув? Як норовливий кінь, помчав за видноколо. І не наздоженеш, і не спиниш…

За всі спільні роки вони не набридли одне одному. Інші, бува, на схилі віку воюють, сваряться, бо і те не так, і це погано. А Опанас і досі на дружину лагідно дивиться, пригортає її до грудей. Марта ж тішиться, сміється: дав Бог їй гарну долю! Чи ж могла колись мріяти про такого чоловіка? Як іще дівувала, то сватався до неї багатий парубок. А батьки покійні – Царство їм Небесне – не віддали доньки.

– Видзігорний він дуже. З таким не житимеш, а сльози литимеш. Он ліпше до Панаса придивись. Золотий хлопець, – спробувала втішити ображену доньку ненька.

 – Еге ж, – і собі додав батько. – Він мені вже декілька разів натякав, що прийде зі сватами.

 – Більше його слухайте, – сердито схлипнула Марта. – То таке мейло! Лише смішки та жарти в голові. Язик як помело…

 – Багато ти знаєш! Ніби вік прожила, так мудруєш. Панас із гарної, працьовитої родини. З ним житимеш, як у Бога за пазухою, – мати вже сердито зиркнула на дівчину, і на тому розмову скінчили…

Придивилась до Опанаса – правду казали батьки. І роботящий, і вродою не обділений. Веселою вдачею Господь нагородив. Щойно Опанас з’являвся, всюди сміх та жарти горохом сипались. І не було такого дня, щоб не зачіпав Марти. Ще й як гляне, мов жаром обсипле, аж ноги в дівчини підкошувались. Незчулась, як і закохалась. Почали зустрічатись, а за два місяці й свати до хати завітали. Батьки на радощах влаштували гулянку на славу. А молодим що? Доки гості частувались та горлали пісень, вони чкурнули з хати.

– Пусти, пусти… Не годиться до весілля, – кволо боронилась від парубочих рук.

Упали на пухкі покоси сіна. Панас, неначе віск, танув і обтікав гаряче Мартине тіло, що кожною жилочкою прагнуло грішного забуття. Ковзнула на землю сорочка дівчини, а за нею – святкова, розшита квітами спідниця. Розметались в’юнкими зміями коси, росою зволожені й любистком пропахлі… Скільки житиме Марта, повік не забуде тієї ночі. Тоді й зачали вони свого первістка Олексу. А за два роки ще й Оля народилась…

***

Гарне життя в них було. Траплялись і негаразди, смуток, але ніякі холодні вітри не змогли видути з їхньої хати любов, сміх та жарти. Багато працювали, щоб дітей на ноги поставити. Мартині руки досі не забули, як новозбудовану хату затирали – кожну стіночку, кожну шпариночку, щоб гладенько-рівненько було. Глину ногами місила, через солому цідила, щоб пісок зійшов, а тоді білила кімнати і співала від радості, бо стіни блищали, як скло. Навіть мати похвалила, коли зайшла відвідати:

– Гарну господиню я виростила! Он яка хата – як писанка…

Прожили вони в своїй «писанці» піввіку. За цей час жодної сварки стіни не чули, жодної лайки. Бували іноді якісь дрібні суперечки, але то все – піщинки, порівняно з іншими сім’ями. Бо є такі, що живуть як кіт із собакою. І самі мучаться, і дітей калічать…

Кажуть, що до старості від почуттів і сліду не залишається. Брехня то все! Опанас із Мартою і досі одне одного кохають. Навіть сильніше, ніж у молодості. І хай уже немає пристрасті, що спопеляє, та мурашок по шкірі, але їхнє кохання тихе й повноводе, неначе річка, що не має початку й кінця…

***

…Важка біда підкосила діда Панаса. Впала тягарем на плечі, що й голови не підвести… Померла кохана Марточка. Звечора лягла спати, а вранці не прокинулась. Лежала зі світлим усміхом на вустах, немов жива. Панас до неї – холодна… Майже сорок днів минуло відтоді. Гне старого додолу чорне горе. Неначе занімів – ні слова, ні усміху… В очах – озера скорботи, слізьми наповнені…

Хотів Олекса до себе забрати – відмовився Опанас. Ольга казала, щоб до неї їхав. Куди там! Навіть слухати не хоче. Хіба ж він може залишити їхнє з Мартою гніздечко, з любові звите? Тут усе аж дихає дружиною, кожна річ тепло її рук береже. Опанас піде хіба що тоді, коли вона до себе покличе…

Не забарилась із цим. Ще й сорока днів не минуло, як уже й чоловіка поховали… Осиротів великий, повний світла і щастя будинок. Не чутно в ньому сміху й жартів, не лунають пісні. Натомість – сварки за сварками. Олекса з Ольгою ладні загризти одне одного за спадок. Ніяк не дійдуть згоди, кому що дістанеться та за скільки будинок продавати.

– Я батька доглядала, постійно приїздила, продукти привозила! – репетувала червона від люті Ольга. – А ти й носа не потикав. Тепер хочеш хату до рук пригребти? Вдавишся!

– Хоч не бреши. Батько казав, що тільки двічі навідалась за весь час. А я мало не щодня їздив. І ремонт допомагав робити батькам, і холодильник ось цей купив…

– Це той, що хотіла твоя дружина викинути, бо ви собі новий купили? Благодійник! Який добрий син! На тобі, небоже, що мені не гоже! То забирай своє добро і зійди з моїх очей. Ось тобі твій ремонт! – Ольга, немов навіжена, почала здирати зі стін шпалери і жбурляти їх під ноги братові…

Лунали крики в колись погожому й тихому помешканні. Стіни здригались від болю. Не звикли до такого. Знали лише любов та злагоду, а тепер страшно і гірко…

Уже три роки судяться брат із сестрою за спадщину. Позови, засідання, апеляції – немає краю бруду, що ллється рікою. Пересварились між собою їхні діти, не спілкуються онуки. Розвела люта ненависть рідних людей у різні боки. Глибокий рів між ними, що і не перейти, і не перелетіти. Проклинають рідні одне одного, і тільки кров на цьому полі бою не проливається… Добре, що хоч до того не дійшли…

***

Стоїть будинок пусткою. Посірів, облупився. Вікна сумом темніють. Зітхають односельці, повз нього проходячи:

– Ото вже горе, не доведи Господи! Хто б міг подумати, що таке станеться в цій родині. Марта з Панасом, певно, спокою там не мають, на все дивлячись. Бідолашні…

Та однієї теплої липневої ночі розгулялась раптом гроза. Така несамовита, що аж земля від страху здригалась. Багато негода біди накоїла. Село на декілька днів без світла залишилось. Але не про те точились розмови. З вуст у вуста переходила найважливіша новина: спалила блискавка Панасову хату. Все згоріло. Дотла. Тріски в дворі не залишилось…

Спершу приїхав Олекса. Походив згарищем, постояв у задумі, сів в авто – і лиш загуло за ним… А ввечері того ж дня примчала Ольга. Довго ридала, здійняла істеричний вереск, що то брат усе спалив, аби їй не дісталось.

– Щоб він завтрашнього дня не діждався! Щоб скарало горем усю його сім’ю! – захлиналась ненавистю і власним криком.

А коли викричалась, то сіла в машину й поїхала. Люди спантеличено дивились їй услід і тільки руками розводили…

…Заросла широка стежка, яку витоптали Марта й Опанас до свого обійстя. Розвіяв вітер купи попелу. Заріс чагарником великий, виплеканий руками покійних господарів сад. Позаростали й місця їхнього останнього спочинку. Та добрі люди не стали дивитись на те неподобство – випололи, квітів понасаджували, лавочку поставили. Може, все ж отямляться рідні діти та колись таки навідаються… Бо й досі гніваються одне на одного, на батьків, що не відписали за всіма правилами спадок, на односельців, бо не підтримали  на судах ні Ольгу, ні Олексу, хоч ті й не раз просили. І жодного разу, навіть на коротку мить, ніхто з цих двох не задумався, чому так сталося. Не збагнув, що є над людьми вища сила, яка завжди справедливо розсудить. І жоден зі смертних не спроможний уникнути того суду. Бо лише він чесний і всесильний…

Ірина ЯСІНСЬКА