Лиха слава прокотилась селом: сорокарічна фер­мерка Мирослава звабила вдвічі молодшого парубка. Мати хлопця працювала в неї бухгалтером; чаювали разом, ділились таємницями. А коли підстаркувата «дівка» спокусила її Дениса, то Олена так кричала і лаяла її! Ще й у коси вчепилась, зачіску попсувала. Та нічого не допо­могло.

Син спакував речі й переїхав до своєї полюбовниці. А та роз­пусниця хтива навіть людей не соромиться! Одягне коротеньку сукеночку, що ледь сідниці при­криває, а з декольте груди вивалю­ються, очі, як у тигриці, підведе, напарфумиться, аж голова обертом, і ходить, мов пава. Мало їй було чоловіків? Змінювала ж їх, як ру­кавички. Ще й досі ніяк спинитися не може. Відколи розлучилась із чоловіком, постійно в пошуку. З жиру біситься! Живе в розкішному будинку, їздить дорогою автівкою, в грошах купається. Не звикла собі в чомусь відмовляти. Не привчена до такого...

Батько Мирослави (Миросі, як називали її односельці) був голо­вою колгоспу. Як розпочалося роздержавлення та розпаювання, то розікрав усе, що можна й не можна. А згодом і доньку свою - економіста за освітою - долучив до «шляхетної» справи. За декіль­ка років Мирося звернула гори і стала повноправною хазяйкою-фермеркою на всю околицю. По­набирала в оренду ще й землі су­сідніх сіл. Вирощувала ріпак, сою, кукурудзу, гречку й елітну пшени­цю. Відремонтувала старі ферми, розвела породистих голландських корів. У планах - птахоферма і за­рибнення колишніх колгоспних ставків, що вже замулились і поза­ростали очеретом. З усього, за що візьметься, Мирося має зиск. Бо не звикла на одному місці топтатися. Рухається лише вперед - до успі­ху. І саме це переконання стало її життєвим кредо. Без улюбленої роботи та постійного ризику вже й не уявляла свого життя. Як і без чоловіків... До них Мирося має особливе ставлення. Не може собою володіти, коли пристрасть накочується. Тоді зникають усі заборони та здоровий глузд. І так триває, аж доки охолоне, доки вигулькне на горизонті хтось ці­кавіший...

Не зважає жінка на людські пе­ресуди. Хай собі говорять! Звикли пліткувати. У чужому оці пороши­ну бачать, а в своєму й колоди не видно. Ніби всі навколо такі чесні та праведні! А в чому її провина? Мирося ще молода, повна жаги до життя з усіма принадами. І ласки хоче, любові. Такої, щоб аж непри­томніти від одного дотику. Денисо­ві це вдається робити віртуозно...

Від згадки про хлопця тілом пробіглись мурахи. Залоскотало внизу живота так, що аж у голові запаморочилось. Потягнулась, як кішка, оголеним випещеним тілом, глянула на своє відбиття у дзеркалі: чим не Венера? Хто з чо­ловіків може встояти перед такою красою? Не знаходилось іще таких дурнів. Аби тільки пальцем по­манила - і вірні цуцики біля ніг...

Поставила на вогонь турку. За­раз похапцем ковтне кави, і - до роботи.

- Привіт! - Денис пожадливо припав цілунком до Миросиних вуст, ковзнув руками по тілу й легенько стиснув її пружні перса.

Зі стогоном відкинулась назад і вигнулась назустріч пестощам. Попадали на м'який килим... Кава з шипінням збігла на плиту. Нікому не було до того діла...

- Так солодко... Так млосно... Мов у забутті, шепоче Мирося:

- Люби мене, мій хлопчику... Єдиний мій...

І то нічого, що таких «єдиних» у неї вже було, що й не порахуєш одразу. Все одно кожен із них «єдиний»...

Припадає Денис до гарячого жіночого тіла, божеволіє від кохан­ня. Таких, як вона, не існує на світі. Прикувала до себе міцними ланцю­гами - не розірвати, не звільнитися. Солодкий полон. Солодка згуба...

Досхочу викохана із самісінького ранку, навіть кави не попила. Одяг­нулась, неначе королева, пурхнула в машину, помахала тендітною бі­ленькою ручкою Денисові, який не зводив з неї захопленого погляду, і лише хмара диму здійнялась услід. Руки - на кермі, а думки - далеко. Усміхнулась сама до себе: але ж очі в Дениса! Як у вірного пса. Проста­чок! Однак суперовий! Мирося й не пригадає, щоб хтось із колишніх її так задовольняв...

Майже рік минув відтоді, як Де­нис переїхав до фермерки. Олена стужавіла за сином. Нерви в тугий вузол скрутились, обвуглились, серце часто про себе нагадує. Та й чоловік геть посивів: за сина хвилюється...

Денисе, отямся! - щоразу під час зустрічі благає Олена. - Не доведе тебе та жінка до добра. Натішиться тобою й викине тебе, як непотріб. А ти страждатимеш...

-         Ні, це ви отямтеся! Ніяк не заспокоїтеся. Я кохаю Миросю - і крапка. Або прийміть цей факт, або забудьте про моє існування.

Горять у Дениса очі - як у пропас­ниці хлопець. Олена здригається. Серце болісно ниє.

-         Синочку! Рідненький... Ти ж у нас єдиний. Ти ж для нас із татом - цілий світ, - схлипує тихенько.

-         А мій світ - Мирослава, - каже, як відрізує.

Замовкла Олена. Низько схили­ла голову. Що ж тут удієш? Ліпше вклякнути й заніміти...

Недобрі чутки знову розповза­ються селом: закрутила Мирося роман з якимось міським бізнес­меном. За віком обоє однакові, за статками - теж. Останнім часом він уже її відкрито своїм авто во­зить. Пані запишалась, навіть за кермо сама не сідає...

До ранку чекав Денис Миросю. Сидів у темній кімнаті, немов сама ніч, - аж почорнів від гніву й болю. Чув, як у двір заїхала машина, чув веселий дзвінкий сміх коханої...

Серце рвалось на клоччя! Негід­ниця! Зрадлива брехуха!..

Привіт, - клацнула вмикачем, і кімнату залило яскраве світло, як ножем, полоснуло по його запале­них від невиплаканих сліз очах.

Де ти була? - глухо спитав.

Здивовано і зверхньо зміряла хлопця проникливим поглядом. У її очах іще світились жагучі вог­ники, які запалив інший чоловік...

Де була, там уже немає! - за­сміялась. - А що, маю тобі звіту­вати?

Денис підвівся з крісла й упри­тул наблизився до жінки. Вона гордовито випросталась. Вуста, які він обожнював цілувати, скри­вились у презирливій посмішці.

-         Чого ти завівся, хлопчику? Невже думав, що так триватиме вічно? Я ж тобі нічого не обіцяла. Забудь усе, ніби ніколи нічого й не було. І не треба так на мене дивитися. Це все, Денисе...

-         Я тобі набрид? - вирвався з його грудей стогін.

-         Мені було добре з тобою... в ліжку... Але не більше...

-         Казала ж, що кохаєш...

-         Так, твоє тіло я дуже любила! Та це в минулому. Не тримай на мене зла...

-         Тіло, кажеш? - в Денисових очах спалахнуло полум'я люті.

Він щосили шарпнув Миросю до себе. Тканина тріснула. Жінка важко і збуджено задихала. Денис дико загарчав...

...Селом прокотилась лиха чут­ка: Миросю знайшли за селом, у канаві. Мертвою... Лежала там гола-голісінька, на шиї - синці, а тіло ножем посмуговане, місця живого не залишилось. Убивцю знайшли швидко. Точніше, зовсім не шукали. Денис сам прийшов у відділ міліції, щоб зізнатися в скоєному...

Ірина АГАФОНОВА