Василь дивився вечірній випуск новин, коли задзвонив мобільний телефон. «І кому в такий час не спиться?» - по­думав, бо довелося вилазити з-під ковдри, щоб узяти слухавку.

- Ви - Василь Петрук? Ваша дружина сьо­годні померла. Хоронитимете? Бо люди вже селом гроші збирають, - як обухом по голові вдарили Василя цією звісткою.

-Так, ховатимемо. Зараз напитаю машину, заберемо, - прохрипів у відповідь. Спочатку зателефонував дітям, потім пішов до сусідів, щоб допомогли привезти покійницю додому.

Вже в авто трохи почав оговтуватись. Бо їхали з водієм мовчки, та й про що було бала­кати? Катрусю вигнав із помешкання давно: пила безбожно. Діти ще до школи ходили. Наймолодшій не виповнилося й десяти. А мати виносила з оселі все, не перебираючи: постільну білизну, продукти, побутову техніку тощо. Оскільки обоє працювали в торгівлі, то запасів було чимало. Мусив ховати в сейф, щоб хоч щось на придане для доньок за­лишилося. І просив схаменутися, і бив, і на лікування відправляв - усе марно. Вже коли почала в сусідів красти, вигнав. Дав декілька штурханів на прощання і виставив за ворота. Сказав, щоб на порозі більше не бачив.

І таки не бачив... Зараз ось привезе, по­кладуть у домовині. Приходитимуть друзі, сусіди, родина. Сусіди ще іноді запитували, чи не дає про себе знати Катя. А родичі ніколи не цікавилися. Казали: правильно вчинив. Бо нащо жінка, яка сім'ю ганьбить? Дівчатам іще заміж виходити, їм не треба поганої слави.

...- Виходьте, дядьку, приїхали, - перебив спогади сусід.

Василь поплентався до сільської ради. Там уже чекав голова. Вийняв із кишені конверт і простягнув його Василеві:

- Ось, люди назбирали за вечір. Ваша Катя хоч і пиячила, а до роботи була охоча, як но­ровиста коняка. Ніхто з нею спрацюватися не міг. Шкода жінки, бо наймитувала на інших, а плата була одна - могорич.

Повертався Василь із Катею в салоні бусика. Плакав, як мале дитя за мамою. Не со­ромився сліз. Бо таки кохав дружину, навіть відбив її у друга, за якого Катруся планувала виходити заміж. Закидав її подарунками, в кіно запрошував і таки відвоював. Катя була гарна, як намальована. Робота в її руках го­ріла. Вміла все: спекти, зварити, городу дати лад, навіть облицювальну плитку клала сама. Трьох доньок їм дав Господь. Дуже хотіли сина, але, коли втретє завагітніла, народилася Маринка-мазунка. Її Катя любила найбільше. Проте Маринка соромилася матері-п'янички, навіть зраділа, коли батько її вигнав.

Катруся пристала до такого ж, як і сама, пияка в сусідньому селі. Тоді ще не було мо­більних, отож телефонувала із сільської ради до сусідів, щоб порозмовляти з дітьми. Старші ще балакали, а молодша - нізащо! Казала, що не має спільної мови з алкоголіками. Тепер сама така, діти її соромляться. Хто б подумав, що саме Маринка піде слідами матері та при­охотиться до чарки? Чоловіки залишив, дітей виховує сам. До Маринки малих не пускає, та й вони не дуже рвуться...

Бусик пригальмував біля хати. Всюди горіло світло, метушилися люди. Незважаючи на пізній час, зійшлися родичі та сусіди. Не було лише Маринки: вона ще звечора напилася і міцно спала. Василь був безмежно вдячний, що ніхто не запитував зайвого. Бо все-таки матір його дітей померла, а все решта не має значення.

Ніч і наступний день минули наче уві сні. Приходили люди, приносили вінки, говорили слова співчуття... Священик з докором дивився на родичів померлої, які стояли біля домовини. Василь тільки витирав сльози. Бо зрозумів, що з'явилось каяття, та нема вороття...

Марта ЮЛАНТОВА