Розпочну цю історію так… Вони були знайомі давно. Він – фотограф. Вона – танцівниця. Вперше зустрілися в нічному клубі. Разом з двома іншими дівчатами вона виконувала святковий номер. У нього було замовлення від журналу: ловив танець у кадри.

Він ніколи не цікавився такими дівчатами. Тобто занадто далекими від реальності. Вродливі лиця, стрункі тіла, словом, красиві маски. З такими можна гарно провести один вечір, два, але не все життя. Це була його позиція. Роботу з почуттями не сплутувати. Але, скажіть, будь ласка, хто застрахований від неочікуваного?

Ніхто. І ми з вами, еге ж?..

Так ось, він несподівано закохався. У танцівницю. І все було б нічого, якби він не зайшов у гримерну залишити речі й розпитати дівчат про номер: коли, скільки триватиме тощо. Для нього це повсякденна робота. Ніяких підтекстів, ілюзій, просто ловити кадри для журнальної шпальти. Гнучкі тіла – це красиво, звабливо, однак коли їх освічуєш спалахами ледве не щодня, гострота смаку притуплюється. Тіло без душі – майже ніщо.

Дзеленчав мобільний. Він підносив слухавку до вуха, супив брови, дратувався: знову дивні рекламні замовники, терміни, вимоги, витребеньки; він давно не спав як слід, ще давніше не їв нормально, все частіше фотографував чиїсь звабливі тіла.

Його вибив із дратівливого кола несподівано дзвінкий сміх. Він навіть забув, де перебуває і що повинен робити. Ось уже цілу хвилину сміялася русявка перед третім дзеркалом. Чому реготала – невідомо, однак той сміх чинив із ним щось дивовижне: він усе ще хотів сердитися на все і всіх, але її хихикання забороняло!

Підняв голову. В напівтемряві гримерної сяйвом повного місяця блищали її плечі. Вони були білосніжнішими, ніж у решти танцівниць. А потім вона раптово замовкла й крутнула головою в бік фотографа.

Запитала, чому він не сміється, адже анекдот був дуже влучним. Він знизав плечами, мовляв, нічого не чув, сконцентрувався над розв’язанням одразу декількох справ.

– А про що був анекдот?

Їх перервали:

– Дівчата, за три хвилини – на майданчик!

Усі поспішили до виходу. Проходячи повз фотографа, вона підморгнула йому, кинула легку усмішку. Дивна русявка. Йому стало легше, дихання сповільнювалося, ставало рівнішим. Може, вона чародійка?..

Чергова фотовиставка робіт у галереї мистецтв. Багато труднощів подолано, не одна експозиція за плечима, але щоразу він хвилювався. Ніби вперше. Наче він знову несміливий початківець, який не до кінця усвідомлював високий рівень власних робіт.

Гучні слова сказано, світлини для газет-журналів зроблено, питання-відповіді почуто. Врешті можна взяти чай-каву-шампанське і перейти у вимір насолоди від мистецтва. Натовп, емоції, шум, запізнілі журналісти, знову питання-відповіді, ідеї, пропозиції, співпраця. Стоп, набридло. Нехай просто подивляться на його роботи.

– Як вам вдається розкривати людей перед камерою? Ваші роботи дивують мене. Вони хвилюють, зачіпають, примушують стояти біля них у заціпенінні… – знову чиїсь слова за спиною.

Різко повернувся. Вона. Танцівниця. Прийшла на його виставку?!

– Я теж хочу позувати вам…

Час ішов, збігали роки, кожен виконував свою роль. Він давно розійшовся з дружиною, з головою поринув у творчість. Вона мала все для щастя: коханий чоловік, двоє синочків, затишний дім на околиці міста, викладацька робота в університеті. Та було одне-єдине «але»: вона давно закинула танці. Чому? Ну, так склалося, як зазвичай складається: сім’я, діти, клопоти…

Потайки ночами визнавала, що їй катастрофічно не вистачає тієї танцівниці-шаленки, яка могла звести з розуму кого завгодно своїми танцями і яка, на жаль, залишилася десь у минулому.

А ще час од часу вона сумувала за ним. Згадувала, тішилася примарами юності, пробувала відтворювати в пам’яті деталі, а потім розчаровувалася, бо спогади з роками гаснули, губилися, розліталися на друзки.

Декілька разів на рік вони телефонували одне одному, знаходили офіційні приводи – дні народження, Різдво, Пасха, – щоб ні в кого не виникало зайвих питань. Вітали зі святом, запитували, як справи, а хотілося говорити більше про те, що поєднувало, робило їх справжніми, без ролей і масок. Після розмов їй легшало, а він забував про смуток і порожнечу. На трохи. А далі кожен повертався до свого життя.

І знову буденний ранок. Зібрати дітей до школи, приготувати чоловікові сніданок, привести себе до ладу, потім поспішати на роботу – сьогодні в неї друга пара, лекція. З полегшенням зітхнула, що встигне з усім впоратися. Напруга десь зникала, чай робила по-особливому уважно, дітей цілувала надміру зосереджено, а в голові все щось крутилося.

Якась думка майоріла червоною ниткою, свідомість хотіла нагадати щось чи про щось попередити. Вона не знала, що саме не давало їй спокою протягом того ранку. Діти вже пішли, чоловік допивав свій чай, а вона була впевнена, що зателефонувати треба зараз, бо потім день закрутить у вирі клопотів.

Роки не вплинули на її відчуття: коли набирала його номер, серце у грудях по-зрадницьки гупало. Може, він знову за кордоном, на черговій виставці, йому не до дзвінків… Але ні. Почула гудки – і серце забилося швидше.

Голос залишився тим самим. Чуючи його, вона перевтілювалася у шалену юнку, ніби збоку бачила себе – легку, граційну, вічно молоду. Танцювала для нього. Камера, спалахи, знімки, поворот, нахил, знову спалахи, кадри, що карбують вічне й прекрасне.

Вона бажала всього найкращого у день його народження, жартувала, сміялася, чекала його реакції. Він дякував, мовляв, приємно, що пам’ятає, особливо тепер, коли підтримка стала найважливішим стимулом, щоб жити.

– Куди тебе занесло цього разу? В якій ти крані? Як успіхи?

Тим часом чоловік цілував її і виходив з квартири, бажаючи коханій гарного дня. Вона майже не чула його слів, не відчувала доторку губ. Уважно слухала голос у слухавці, і дійсність розліталася перед її очима на криваві уламки.

Вона й припустити не могла, що він опиниться у зоні АТО. Він говорив уривчасто, натяками, півсловами, щоб пояснити загальну ситуацію: розмову можуть прослуховувати. З ним усе гаразд, він живий-здоровий. Там інакше життя, зовсім інші цінності, й він не шкодував, що доля закинула його туди. Просто так мало бути…

Він розпитував про життя, про дітей, цікавився, чи все гаразд, чи щаслива. А їй здавалося, що ці питання недоречні, хоч і цінувала його уважність і турботу. Запала мовчанка, і вона не знала, чим її заповнити. Слів не вистачало. А може, їх було забагато? Повітря ставало важким. Кожен вдих завдавав болю. Він запитував, чи вона не закинула танці.

– Давно не танцюю… А ти й далі фотографуєш?

– Фотоапарат завжди зі мною. Щоправда, кадри разюче відрізняються від тих, які я ловив у мирному світі.

Остання фраза різонула слух. Мирний-не-мирний, живий-не-живий, воїн-не-воїн… Ось так усі жили.

– Ти тільки повернися. Гаразд?

– Куди ж я дінуся? – засміявся він, – звісно, повернуся. Але за однієї умови...

– Якої? – його сміх дисонував з її смутком. Чомусь хотілося сильно-сильно обійняти його як друга, брата, сина, чоловіка, захисника.

– Ти танцюватимеш, а я ловитиму твій танець у кадри.

– Як колись? Але це неможливо.

– Чому?

– Бо ми стали іншими.

– Неправда. Ми залишаємося. Ми завжди будемо…

Зв’язок обірвався. Абонент залишився поза зоною досяжності. Вона забула про лекції, буденні справи, обов’язки, клопоти. Дивилася у вікно, аналізувала власні думки, передчуття.

Чому їй здавалося, що нагоди для танців більше не буде?..

Тетяна МИЗНІКОВА