Ніхто вже й не пам’ятав, коли і хто посадив ту вишню під самою хатою. Однак з роками вона розрослася і стала ще розкішнішою. Міцний стовбур так витягнувся доверху, що гілками ця красуня вкрила півдаху, затінивши подвір’я.

Господиня бідкалася:

– Через цю вишню й квіток біля хати не саджу.

Але ягоди були великі, соковиті й неймовірно смачні. Тож, побурчавши трохи, жінка заспокоювалася.

З роками корінь дерева так розрісся, що проникнув у фундамент хати та й почав його руйнувати. І тепер навіть соковиті ягоди не рятували становища.

– Зрізуй дерево! – однозначно вирішила жінка.

– Не поспішай. Нехай перецвіте. Бачиш, цвіту скільки! Ягід буде багато.

А й правда, тієї весни красуня стояла вся в цвіту, як наречена перед вінцем. А далі ягоди налилися соком. Так і просили: «Зірви мене і поласуй мною».

– Час різати дерево, – нагадала господиня. – Спочатку обріжеш гілки. Ми на них ягоди й обірвемо.

Чоловік важко зітхнув: йому шкода було вишню, але нічого не вдієш. Мовчки попросив у неї вибачення і поліз на дерево. Почав обрізати гілки. Вони з тріском падали на землю, в польоті чіпляючись одна за одну, ніби намагаючись таким чином ухопитися за життя. Маленькими краплинками крові губилися в траві ягоди. Діти збирали їх у кошики і смакували досхочу.

Тепер від дерева залишився тільки чорний стовбур, який височів над хатою, відлякуючи птахів. Щоправда, залишилося на стовбурі декілька молодих паростків, які швидко пішли в ріст. Якось наприкінці літа господиня задивилася на той стовбур і побачила, що молодесенькі паростки обліплені ніжним цвітом.

– Ти ба, яка дивина! – здивувалася жінка.

– Що ж тут дивного? Дерево теж відчуває, коли настає його кінець. От і хоче сповна життям насолодитися, – по-своєму розтлумачив побачене чоловік і собі замилувався тим незвичайним останнім цвітом.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК