Останні дні лютого вже наскрізь пропахли весною. Своїм теплом вона проникла у найзашкарубліші закутки післязимового міста. Із ніжними промінчиками сонця прокидалися й містяни. 

Частіше прогулювалися матусі з немовлятами у візочках, немолоді подружні пари коротали час, розминаючи кістки після зимових посиденьок. Модниці одягали все коротші спідниці, чим неабияк тішили сильну половину людства. Весна відчувала свою перевагу і дужчала, як справжня правонаступниця зими.

Магічну дію оновлення відчувала на собі й Катерина. Захотілося кардинальних змін. А того, чого хоче жінка, хоче й Бог. Насамперед змінила зачіску і колір волосся. Купила омріяне кремове пальтечко, яке підкреслювало її тоненьку талію й округлі стегна. Витратила півзарплати на різні шарфики, колготочки, баночки, скляночки. Але й у внутрішньому світі вирішено було навести лад.

Майже два роки Катя зустрічалася з Іваном, одруженим чоловіком, який постійно «годував» її своїми обіцянками. Ковтала їх, бо боялася самотності. Хоча… Хіба то не самотність – зустрічі двічі на тиждень потай від усіх? Свята й вихідні Іван проводив із сім'єю. А Катерина обирала цікавий маршрут і їхала подалі з цього міста. Для надокучливих знайомих вигадала коханця, з яким нібито й проводила час.

Чи мала якісь почуття до Івана? Спочатку думала, що так, а потім зрозуміла, що просто звикла до нього. Чоловік був домашнім і м’яким, хоча й не надто щедрим: за два роки жодного разу не отримала ні подарунків, ні квітів, вислуховуючи виправдання на кшталт: «Ти ж розумієш, ще хтось побачить, тоді проблем не уникнути». Та нехай, іноді сама себе тішила гарним букетом. І завжди подумки сміялася з Іванових слів: «Ти тільки скажи, якщо потрібні гроші чи якась моя допомога. Ти ж знаєш, я для тебе все зроблю». Що з нього візьмеш? Колода неотесана.

Але останнім часом жінка зрозуміла: Іван ставиться до неї так тому, що й вона себе дуже не цінує. Критично оцінила свого залицяльника і зрозуміла, що пора ставити крапку у цих стосунках. Не хотіла ні суперечок, ні виправдань, ні Іванових сліз. Просто не відчиняла йому дверей, не відповідала на дзвінки, обминала десятою дорогою місця, де міг би її перестріти. А у вихідні вирішила поїхати до столиці на прем’єру вистави. Квиток і декілька сотень гривень лежали в гаманці. Гарний настрій і приголомшливий вигляд – чого ще треба жінці, щоб відпочити від думок і переживань?

Суботнього ранку автобус майже порожній. Катерині часто доводиться їздити у справах. За багато років уже познайомилася з усіма водіями.

– Сідайте поруч зі мною, – запропонував Василь, білявий хлопчина, один із небагатьох увічливих шоферів.

– Дякую, – погодилася.

Він цікавий співрозмовник, час пролетить непомітно, не буде змоги роздумувати про своє, наболіле, й жаліти себе.

Автобус мчав майже порожньою трасою.

– Вам дуже личить нова зачіска, – сказав хлопець і засоромився  своєї рішучості. – І ви якась… Аж світитеся, правда.

– Та не перебільшуйте, – усміхнулася у відповідь, – то сонечко так підсвічує, напевно. У вас також вигляд не робочий, мабуть, матимете ще справи у столиці?

– Та обставини так склалися, що повертатимусь лише завтра. От вирішив у театр сходити, бо, чесно кажучи, ніколи й не був там. Друзі замовили мені квиток через Інтернет. От як усе тепер просто!

Катя дивувалася з його наївності й по-дитячому щирого захоплення.

– Хм… То ми з вами можемо ще й на одну і ту ж виставу потрапити.

– Так? – очі хлопчини округлилися. – То ви також у театр? Але ж у Києві не один театр! Я – у Франка, там якась нова вистава. А ви?

– І я туди ж. Так що, Василю, підемо разом на прем’єру.

Водій аж присвиснув від подиву.

– А ви одна будете? Ну, може, це не дуже зручно… – поцікавився.

– Та не хвилюйся так! Я пожартувала, – намагалася трохи охолодити його Катя. – В театр я справді піду, але нам не обов’язково йти вдвох.

– А я не жартую! І якщо ви погодитеся скласти мені компанію, я буду щасливим! Уперше в житті піду на справжню виставу у великий столичний театр, та ще й із такою красивою жінкою!

Катерина тішилася його словами й поглядами, які крадькома кидав на неї. «Славне хлоп’я! – ловила себе на думці, що хоче слухати і слухати його голос. – Чому б не піти з ним на цю виставу? Хай там як, але залишатися одній саме сьогодні не хочеться».

– Гаразд, – погодилася. – Маю ще заїхати до знайомих. А о дев’ятнадцятій чекатиму на вас біля входу, не запізнюйтеся!

За три години автобус під’їхав до столичної платформи.

– Не зникайте, заради Бога! – Василь благально поглянув на Катю. – Почекайте декілька хвилин, гаразд?

Юнак і справді повернувся за декілька хвилин.

– Ось, візьміть, інших не знайшов, – в руках він тримав маленький букетик тендітних підсніжників. – Так захотілося зробити ваш день приємним!

– Дякую, – зворушена до сліз, Катя ховала погляд. – Вам це вдалося.

– Тільки не зникайте… – Василь проводжав поглядом її постать і не міг повірити, що жінка, яка давно подобалася йому, нарешті звернула на нього увагу.

Минув рік. Катерина і Василь одружилися, чекають на малюка. А на стіні у їхній спальні в чудовій рамці красується композиція із тих самих засушених підсніжників, з яких усе й почалося.

Анжела ЛЕВЧЕНКО