Морозяний зимовий день перекотився за полудень. Край тротуару поблизу багатоповерхівок, що вишикувались, мов солдати, стояла бабуся і просила милостиню. Її вистраждане обличчя, пооране зморшками, нагадувало примерзле яблуко, яке залишилось зимувати під яблунею.

 

У колись синіх вицвілих очах не було ні смутку, ні благання, лише ледь прихована байдужість, навіть приреченість. Благенька поношена куртка, з-під якої виглядав чистенький літній халатик у волошки, не зігрівала. На ногах – ношені-переношені бурки. На голові – тоненька хустинка з українським орнаментом.

Тротуаром, наближаючись до старенької, йшли два підлітки років п'ятнадцяти. Вони про щось голосно розмовляли, щедро «підсолоджуючи» мову нецензурною лексикою, курили, почергово пили пиво з однієї пляшки. Порівнявшись із жебрачкою, один із них поклав на її долоню недокурок і з диким реготом кинувся тікати. Його товариш подався за ним.

Бабуся зойкнула і опустилась додолу. Вона не кричала, не кликала на допомогу, ніби враз закам’яніла від несподіванки і пекучого внутрішнього болю. Її впалими щоками рікою тихо текли сльози.

Цю жахливу картину бачив третьокласник, що саме повертався зі школи. Миттю підбіг до старенької і допоміг їй підвестися:

– Бабусю, вставайте, сніг холодний, застудитесь.

Жебрачка, ніби щойно повернулася в реальність, запитала:

– Ти хто?

– Я Назарій, тобто Назарчик. Мене так удома всі називають. Живу ось там, на другому поверсі, – показав рукою на поблизький будинок. – Вам дуже боляче? Не плачте, – просив хлопчик, зазираючи у заплакані очі старенької. Вийняв носовичок і почав невміло витирати обличчя жебрачки, примовляючи: – Тільки не хвилюйтеся, бабусям не можна хвилюватись.

Потім замовк і замислився, насупивши бровенята. За декілька секунд сказав:

– Почекайте мене, я швидко, ось і рюкзак залишаю, стережіть. Не встигнете й пиріжок з’їсти, як я повернусь, – швидко вийняв із ранця целофановий пакетик. – Візьміть, будь ласка, моя бабуся пече дуже смачні пиріжки.

Старенька тремтливими руками взяла пакетик, хотіла подякувати, та хлопчика вже не було поруч.

– Свята дитина, – тихо мовила, і її обличчя просвітліло.

– А ось і я, – за декілька хвилин прощебетав маленький рятівник. – Зараз лікуватимемо вашу рану.

Змастив опік від недокурка йодом і вправно забинтував бабусину долоню.

– От і все, – весело сказав Назарчик. – А ще я хочу вам подарувати цього гарненького півника-скарбничку. Тримайте, я ще назбираю. Не бійтеся, мої батьки не сваритимуть, вони мене зрозуміють.

Старенька хотіла відмовитися, та де там!.. Темно-карі оченята дивилися на неї з таким благанням і теплом, з такою дитячою безпосередністю, що вона не змогла йому відмовити:

– Спасибі тобі, горобчику. Щасливі твої батьки, що мають такого сина.

Її голос тремтів. Щоб заспокоїти бабусю, Назарчик обійняв її. Старенька відчула биття маленького, але такого великого дитячого серця.

– Давно я не була такою щасливою, – розчулено промовила вона і поцілувала рожеві щічки Назарчика.

Лариса ЛЕВЧУК