Друк
шаблоны кино сайтов для Joomla
Скачать шаблоны Joomla 3.5 на русском.
Спортивные Joomla 3.5 шаблоны.

Весняний, по-літньому теплий день ішов на спочинок. Повітря дихало вечірньою прохолодою, пахло бузком, який ріс майже в кожному дворі, і не просто ріс, а буяв різнобарв’ям – білим,фіолетовим, рожевим. Природа, пробуджена із зимового сну, зігріта ласкавим сонцем, співала гімн життю, щедро розсипаючи зелені килими трав, вибухаючи салютами квітів. Вечірню тишу порушив гуркіт вантажівки. Це «Газончик» привіз ланку з поля. З кузова, як горох із мішка, посипались молоді веселі жінки, старшим допомагав бригадир – кремезний високий чолов’яга із сильними, м’язистими руками. Він майже знімав жінок з кузова і ставив на землю.

 

Сьогодні Павло повернувся в село разом із своїми «дівчатами», бо поламав­ся його незмінний транспорт – триколісний мотоцикл, отож довелось залишити його в радгоспній майстерні на ремонт. Жінки, хоч і натомлені нелегкою роботою в полі, веселого весняного настрою не втрача­ли – жартували, ділились плана­ми на вечір, зачіпали й бригадира. Але згодом, зауваживши, що той зовсім без настрою, дали йому спокій. Сторонній, глянувши на Павла, подумав би, що в чоловіка якесь велике горе. І хоча, на щастя, це було не так, все ж у нього не було жодного приводу радіти чи квапитися додому. Якби міг, то працював би двадцять чотири години на добу, бо любив і роботу, і людей, з якими працював. Там Павла шанували, дослухались до його порад, думок. А от удома… Вдома вже багато років усе було по-іншому. І той невидимий тягар домашньої незлагоди, який чоловік ніс, тиснув, нагинав його до землі так, що Павло скидався на могутній дуб, зламаний бурею. 

У свою майбутню дружину Павло закохався з першого погляду. Молодій колгоспній бухгалтерці, яка приїхала в село за розподілом, теж припав до вподоби вродливий, сором’язливий хлопець. Невдовзі молоді люди одружи­лись, у них народилось дві донечки. Павло ладен був небо їм прихилити. Працював, як віл, спершу звели тимчасову хату, господарські будівлі, а незабаром і двоповерховий будинок. Купили меблі та інший хатній скарб – жили не гірше за інших, а може, й краще. За роботою, турботами, зароблянням та підроблянням Павло й не зоглядівся, як перетворився із чоловіка та батька тільки на засіб досягнення достатку. Те, що відмовляв собі у всьому, аби лише «дівчатам» нічого не бракувало, невдовзі стало нормою, цього тепер уже ніхто не цінував. Доньки дорікали батькові та вимагали від нього щоразу більше грошей, дружина повсякчас допікала і поштурхувала.

Село є село, люди все бачать, отож не раз друзі говорили йому, мовляв, чого це в тебе дружина, як пава, одягнена, доньки – як царівни, а ти мало не в обносках ходиш. Віджартовувався, що дружина боїться, якщо гарно вдягатиметься, то якась молодичка його вкраде, казав, що любить старий одяг, що так йому зручно. Але якби ж то справа була тільки в одязі. Рідні ставились до Павла як до наймита, мовляв, до помешкання не заходь, бо знову в пилюці, в кімнаті не сиди, бо хлівом тхне від тебе. А нещодавно й зовсім відселили Павла в тимчасову хатину, і до будинку йому тепер – зась. Чоловік був тихим, сумир­ним, доброзичливим. Не хотів конфліктувати, то й терпів мовчки.

Дружина працювала в конторі, ще, як тільки-но одружились, він сам попросив, щоб його зарплатню отримувала його друга половинка, бо так, мовляв, простіше. Павлові й справді не хотілось витрачати час на походеньки до контори та на стояння в черзі біля каси. А тепер уже й був нерадий, адже не раз ходив без копійки в кишені, бо дружина давала чоловікові «десятину» від його ж зарплатні. А решту залишала собі. Якось, щоправда, сам вирішив забрати зарплатню, та дружина виявилась проворнішою. Виносити сміття з хати не хотілось, боявся стати посміховиськом на все село та й сподівався ще на те, що стосунки якось налагодяться. Якщо не дружина, то хоча б доньки не цуратимуться батька.

Пообідав сьогодні в радгоспній їдальні, про домашню вечерю можна навіть не мріяти. А грошей уже й катма, у животі булькотіло. А тут іще й одна з жінок з ланки на пенсію йде, влаштовувати­ме свято, бенкет… Запросила всіх у гості, а за що купити подарунок? Не піти також не гоже, десятки років про­працювали разом… Ішов додому пригнічений та сердитий, найбільше злостився на себе. Врешті вирішив, що таки покладе цьому край. Принаймні свої гроші сам одержуватиме. Наважившись нарешті на такий учинок, аж помолодшав, розправив плечі, підняв голову і швидкою ходою почав доганяти своїх «дівчат».

Саме доходили до горба, так у селі називали місце, де стояла на пагорбі електрична тринога, з обох боків від якої розхо­дилась дорога, як Павло зауважив гурт малюків, який сидів на траві й не зводив оченят зі шляху. Якась із жінок журно зітхнула:

– Знову Вірчині дітлахи батька визирають. Він же завжди додому цією дорогою повертався. Вже незабаром рік, як його немає, а вони все чекають.

– Малі ще, – підхопила інша, – не розуміють, що таке смерть. Вірка, бідака, тепер на двох роботах надривається, спробуй усіх нагодувати й одягнути. Тут з двома не знаєш, як собі раду дати, а в неї – чотирнадцять душ.

– А нащо стільки наплодила, як свиноматка? Кажуть, що навіть батьки від Вірки через це відцурались, – злісно пирхнула худа, як тичка, Варка. – А тепер їй усі винуваті, бо вона, бач, мати багатодітна.

Жінки загуділи, як розгнівані бджоли, і невідомо, чим би все закінчилось для Варки, якби раптом мале хлопченя не звелось на ноженята і з криком «Татко! Дивіться, татко! Я ж казав, що він прийде!» не кинулось до Павла. Всі інші дітлахи теж зірвались з місця, минули жінок і реп’яшками вчепились чоловікові за ноги, повисли на штанях. Павло так розгубився, що став як уко­паний, не міг ні поворухнутись, ні слова сказати. Теплі клубочки дитячих тілець тулилися до ніг, а маленькі рученята синьоокої дівчинки простяглися вгору до чоловіка, з оче­нят бризнули сльози. Павло геть розгубився, знітився і підхопив дівча на руки. Воно ж одразу поклало свою біляву голівку чоловікові на пле­че, обхопило його за шию рученятами і почало цілувати кудись у вуха, шию і шепотіти: «Ти тепер ангел? Ти прийшов, повернувся…».

Жінки оторопіли, стояли і не могли вимовити й слова. Сльози заливали очі, а горло стиснули ридання. Павло хвилин п’ять дивився то на дітей, то на заплаканих жінок, а тоді, неждано навіть для самого себе, згріб, скільки вмістилось малечі, в обійми і попрямував до їхнього двору. За ними рушили й заплакані жінки – хто зі співчуття, хто із жалощів, а хто й із цікавості: що то далі буде?

***

Віра рано вийшла заміж. Іще коли зустрічались із Петром, уже тоді мріяли про те, що буде в них велика сім’я – як у тому мультику, чотири синочки і лапочка-донька. Однак п’ятьох малюків здалось їм потім замало. Діти стали сенсом їхнього життя, особливо Віриного. Все встигала, всьому давала раду і лише одного чекала від життя – ще одного малюка. Комусь Бог дає талант маляра чи конструктора, хтось пише книжки чи вирощує хліб, Віра ж отримала дивовижний дар бути матір’ю, народжувати, плекати, любити. Петро теж виявився чудовим батьком. Діти росли дружними, працьовитими, одне за одного горою. Жили, може, не багато, але й не бідували. У сім’ї було вже тринадцятеро дітлахів: три дівчинки і десять хлопчиків. Віра носила під серцем чотирнадцяте маля. Не всі розуміли та підтримували подружжя – хтось кепкував із нього, хтось дивувався йому. Та ні Віра, ні Петро не зважали на людські пересуди. «Скільки Господь дасть, стільки й народжуватиму», – відповідала Віра, коли її запитували, чи не час уже й зупинитися. Через це навіть посварилась із чоловіковими батьками. Петра ж свого любила, як у юності, тож його смерть стала для жінки справжньою трагедією. Чоловік повертався з роботи додому, коли його збила машина. Виродок, який сидів за кермом, утік, а Петро стік кров’ю. Поки знайшли його люди, то вже було пізно…

Віра довго не могла отямитись від горя, до життя її повернуло тільки народження донечки. Та довго насолоджуватись і радіти народженню крихітки змоги вже не було. Щойно донечка трішки підросла, залишила малечу на старшеньких, сама влаштувалась на роботу. Спершу – на одну, а потім – і на другу. Весь день торгувала у крамниці, а ввечері йшла на заліз­ничну станцію, в кав’ярню. Там жінка і посуд мила, і прибира­ла, і, як сама казала, була старшою, куди пошлють. Прихо­дила додому опівночі, коли вже діти спали. Варила їм їсти, пекла хліб, різала птицю. Засинала на світанку. А вранці схоп­лювалась, виряджала кого в дитячий садок, кого до школи і бігла на роботу. На зріст була невисока, худенька, а тепер і вза­галі стала схожою на дівчисько.

***

Павло зайшов у двір, спустив дітлахів з рук, озирнувся навкруги. Все тут просило чоловічих рук. Сів на лаву, запитав старших хлопчиків, де матір. Малеча крутилась навколо чоловіка, кожна дитина хотіла щось йому розповісти, показати. Павло гладив голівки, підтягав штанці, витирав носи. А потім підвівся рішуче, пішов до кума, позичив мотоцикл з коляскою, взяв двох старших хлопчаків і поїхав до Віри на роботу. Жінка саме закінчувала прибирати в кав’ярні. Здивовано і трохи налякано поглянула на Павла з хлопцями. Невже щось накоїли? Чоловік підійшов до неї, забрав з її рук віник, зняв фартух, акуратно склав його і поклав на стілець і лише тоді промовив серйозно і твердо, тоном, що не допускав жодних заперечень:

– От що, мати, нас удома діти ждуть, а ти на роботі. Дітям матір потрібна, чуєш? Вистачить з тебе і однієї.

Взяв жінку за руку, а діти – за іншу, поїхали додому.

Жінка всю дорогу не могла второпати, що ж трапилось, і так хвилювалась, що й слова не могла промовити. А коли діти вдома все розповіли, то заплакала-заголосила гірко, клянучи і свою вдовину долю, і дитячу сирітську. Павло підійшов до згорьованої жінки, поклав свою широку руку на її плече і сказав: «Не плач, мати, гірше не буде».

І тоді Віра вперше поглянула чоловікові в очі, дивилась довго й уважно, як дивляться часом немовлята, немов у душу зазирала. Хто ж ти такий і чого раптом захотів із сиротами хлібом ділитись? Павло не відвів погляду. В нього прокинулись нарешті притлумлені роками подружнього життя чоловіча гідність і сила, а нерозтраченої доброти, любові та ласки мав стільки, що, здається, на весь світ вистачило б.

Старші діти стояли під стіною в ряд і стривожено, навіть трохи вороже дивились на розгублену матір та спокій­ного незнайомого дядька, які сиділи поруч на лаві, а малюки вже мостились на Павлових колінах. Двом малим близнюкам, схожим один на одного як дві краплі води, місця не вистачило, та вони вперто намагались видряпатись нагору, вовтузились, неначе малі ведмежата, сопіли, але зрештою, втомившись, упали на підлогу. Потім обійняли один одного і розплакались. Це виглядало так кумедно, що всі розсміялись. І той сміх нарешті розвіяв напруженість, недовіру та тривогу. «Нумо вечеряти, бо вже пізно, а завтра робочий день», – промовила стомлено Віра.

На завтра Павло привіз до жінки свій нехитрий скарб. Старші діти звали чоловіка дядьком, менші – татком, а мала Софійка – батечком. Нелегко було ставити всіх на ноги. Щодня варили котел на три відра супу чи борщу, казан підливи, пекли печиво, хліб. І були такі дні, що ввечері, після роботи, батьки сідали вечеряти, а каструлі порожні. Віра хотіла йти до сусідки позичати, а Павло заборонив: «Іще сусіди думатимуть, що діти голодують». Зварили яєць, напились молока (тримали дві корови, свиней, багато птиці) й лягли спати. Але з наступного дня Павло почав іще й купувати п’ять-шість хлібин у крамниці. Діти росли, вчились, не всі, звісно, були відмінниками, але старався кожен. Отож були потім у сім’ї і свої вчителі, і медики, і агрономи, і інженери, і водії, і будівельники. А двоє навіть очолили великі підприємства. А найважливіше, що всі діти виросли добрими людьми, роз’їхались усією країною, часто навідувались до батьків, привозили онуків. Старші хлопці, які вже самі стали батьками, називали тепер Павла батею. А коли він захворів, діти з усіх усюд приїздили, привозили ліки, гроші, Віра ні на день не полишала чоловіка.

Не стало Павла восени. На похорони з’їхалися діти зі своїми сім’ями. Тільки внуків та правнуків було п’ятдесят чотири. Згадували дитинство, те, як батько в день зарплати завжди приносив їм цукерки, а матері неодмінно шоколадку, яку вона нишком ділила між дітьми, як руками взимку зігрівав їхні замерзлі рученят, катав їх на мотоциклі, возив у зоопарк у місто, на морозиво, як водив їх у садок, школу, завжди сам їх забирав і ніколи запізнювався. Згадували, як тішився їхніми здобутками і переживав з ними їхні невдачі, як пишався своїми синами і доньками, гордився і дякував Богові, що його напутні слова не розвіяв вітер, а проросли вони в серцях дітей, як у полі зерно. Батько жодного разу не те що не вдарив дітей, а навіть не крикнув на них, але всі його слухались і поважали.

Коли Павла почали виносити з хати, щоб провести в останню путь, ніхто не міг стримати сліз. Попрощатися з чоловіком прийшли чи не всі мешканці села. Лишень рідні доньки не прийшли на похорон батька, якого й досі вважали «божевільним дурнем і зрадником».

Віра довго не могла оговтатись від утрати. Діти роз’їхались, а  самотність – погана подруга. Кажуть, що час гоїть рани. Гоїть, але не всі загоює. Щоб не мучитись утратою, Віра почергово відвідувала дітей. Погостює тиждень-два – приїде додому, піде до близнюків Павла з Петром, які залишились жити в селі, розкаже їм усі новини – незабаром знову їде вже в іншу дорогу. Коли люди дорікали Вірі, що тільки гроші витрачає на поїздки, жінка завжди казала: «А я прошу в Господа стільки грошей, щоб мені вистачило поїхати принаймні раз рік до кожного з моїх дітей, своїми очима побачити, як вони живуть, а більше мені нічого й не треба».

Коли діти приїжджають на рідне обійстя, то обов’язково відвідують могили обох батьків – і того, хто народив, і того, хто виростив: хто травичку виполе, хто квіти посадить, хто витре з пам’ятника пил. І скільки б не минуло часу, вже ніщо не зітре з їхніх душ, з їхніх сердець теплий спогад і про рідного батька, і про зовсім чужу людину, яка стала для них другим рідним татком, батечком, батею.

Ольга МАКОВЕЙ 

игры для девочек.
новые игры про снежка.