– Тьху, треба ж такому наснитися, – мовив спросоння чоловік.

Перевернувся на лівий бік у надії ще подрімати. Та заснути більше не міг. З думки не йшов сон.

Перші промінчики липневого сонечка огорнули все навкруг теплом і ласкою. На листі дерев і квітів, на траві перламутром переливалась рясна роса. Соловейко в саду доспівував свої нічні  рулади, а десь неда­лечко закувала зозуля, розбуди­вши решту птахів, які враз привітали новий день різноголосим хором. Пахло ли­пою, трояндами, ліліями, які рос­ли в квітнику. Запах був таким чи­стим та ніжним, як і саме повітря. Природа насолоджувалась своєю красою, поки ще відпочивали і люди, і машини.

Морозяний зимовий день перекотився за полудень. Край тротуару поблизу багатоповерхівок, що вишикувались, мов солдати, стояла бабуся і просила милостиню. Її вистраждане обличчя, пооране зморшками, нагадувало примерзле яблуко, яке залишилось зимувати під яблунею.

Прожили Опанас із Мартою понад півсотні літ разом. Для когось це, мабуть, чималі роки, а для них, як день, промайнули. Здається, ніби вчора були молодими, а вже он і правнуки в гості навідуються. І коли той час минув? Як норовливий кінь, помчав за видноколо. І не наздоженеш, і не спиниш…

Весняний, по-літньому теплий день ішов на спочинок. Повітря дихало вечірньою прохолодою, пахло бузком, який ріс майже в кожному дворі, і не просто ріс, а буяв різнобарв’ям – білим,фіолетовим, рожевим. Природа, пробуджена із зимового сну, зігріта ласкавим сонцем, співала гімн життю, щедро розсипаючи зелені килими трав, вибухаючи салютами квітів. Вечірню тишу порушив гуркіт вантажівки. Це «Газончик» привіз ланку з поля. З кузова, як горох із мішка, посипались молоді веселі жінки, старшим допомагав бригадир – кремезний високий чолов’яга із сильними, м’язистими руками. Він майже знімав жінок з кузова і ставив на землю.

Лиха слава прокотилась селом: сорокарічна фер­мерка Мирослава звабила вдвічі молодшого парубка. Мати хлопця працювала в неї бухгалтером; чаювали разом, ділились таємницями. А коли підстаркувата «дівка» спокусила її Дениса, то Олена так кричала і лаяла її! Ще й у коси вчепилась, зачіску попсувала. Та нічого не допо­могло.

Маршрутне таксі неслось трасою, а Іванці здавалося, що душа її летить попереду. Б’ється, ридає… Відтоді, як зателефонувала мама і повідомила страшну новину – в АТО загинув сусідський Іванко, – вже ні про що інше не могла думати.

Василь дивився вечірній випуск новин, коли задзвонив мобільний телефон. «І кому в такий час не спиться?» - по­думав, бо довелося вилазити з-під ковдри, щоб узяти слухавку.

Літня гроза всю ніч ляскала громом та сліпила блискавками. Полоскала стомлену спекою землю так завзято, ніби намагалася змити з неї бруд усіх минулих віків. Аж над ранок заспокоїлась. Селяни виходили з домівок і сторожко роззирались, боячись побачити наслідки нічної стихії. І таки чимало збитків завдала буря: комусь дах шматками позривало, комусь дерева поламало, копички із сіном розкидало, а в дядька Степана, знаного місцевого садівника, майже третину молодих саджанців повикорчовувало. Довелося йому із самісінького ранку місити липку після зливи землю і знову все садити.

Розпочну цю історію так… Вони були знайомі давно. Він – фотограф. Вона – танцівниця. Вперше зустрілися в нічному клубі. Разом з двома іншими дівчатами вона виконувала святковий номер. У нього було замовлення від журналу: ловив танець у кадри.